Аукционный Дом «Золотое Сечение»
Ссылка
Alte Kunst-Leon Wilnitsky Fine Art Gallery in Vienna
UKRART.org
Ссылка
The Ukrainian Art.Com
Ссылка
"ArtPalace" - галерея живописи и антиквариата
Ссылка
Chiswick Auctions, United Kingdom - 2008
Ссылка
Аукционы "Корнерс"
Ссылка
Галерея «СОВКОМ» - галерея русского, советского и современного искусства
Ссылка
Луганский художественный музей
Ссылка
Мудрость и свет
В галерее «Митець» проходит персональная выставка Григория Минского. Автор многочисленных картин, 95-летний художник и сейчас продолжает активно работать в различных жанрах. Мастер считает себя продолжателем традиций реализма. В экспозиции представлены также работы дочери мастера, художницы Марины Лельчук, и его внука.
Больше всего на нынешней выставке пейзажей. Гармоничные и ясные, они исполнены света, умиротворенности и мудрости («Березки», «Березовая роща», «Разлив. Конча- Заспа», «Голосеевский лес»). Григорий Минский любуется всеми временами года — ему дороги и лето («Улочка в Гурзуфе»), и осень («Золотая осень»), и зима («Старая Шулявка», «Зимние березки»). И все-таки чаще всего художник изображает весну — раннюю, лучезарную, говорящую о пробуждении и счастье («Весна», «Весна в Седневе»). В пейзаже нередко «растворены» жанровые сценки, полные тонкой наблюдательности и доброго юмора («Старый солдат»). Обращается Григорий Минский и к жанрам портрета («Портрет отца») и натюрморта («Осенний натюрморт»), сообщает Оксана ЛАМОНОВА .
Газета "День" №195, суббота, 10 ноября 2007
Вселенная в окне
В Художественной галерее «Мистець» проходит персональная выставка Марины Лельчук. На ней представлены живописные работы художницы, созданные в разные годы.
Марина Лельчук — реалистка «старой школы», мастерски владеющая всеми «ремесленными» навыками живописи. Однако несомненное очарование, живая душа ее работ — в их лиризме, даже поэтичности, и еще — в особой камерности мира, создаваемого художницей. Все без исключения произведения Марины Лельчук, если можно так выразиться, — об океане, отраженном в капле. Сложное неизменно раскрывается у нее через простое (и привычное), а вечное — через временное (и будничное).
Недаром излюбленный ход Марины Лельчук — взгляд из окна (и, как вариант, — взгляд с балкона). При этом художницу занимает именно заоконье, а не интерьер, изображаемый всегда любовно, но достаточно лаконично. Важнее всего в нем — подоконник, на котором всегда расположено множество уютных предметов — зимние яблоки, детская книжка, букетик весенних цветов в простеньком стеклянном стакане. Но, так или иначе, подоконник — грань, за которой начинается Вселенная («Окно», «Зимнее окно», «Утро над городом»).
Впрочем, Вселенная Марины Лельчук вполне камерна — играющие дети, спешащие на работу взрослые, Киев, Седнев. Грандиозных катастроф и тех недоразумений, которые, как принято считать, меняют ход истории, здесь не происходит. Напротив — жизнь течет спокойно, предсказуемо и равномерно, как смена времен года, что, кстати сказать, является здесь самым ответственным и важным событием. При этом глобальных перемен не влечет за собой даже постепенное превращение зимы в весну и лета в осень — просто в первом случае, несмотря на снег за окном, на подоконнике распускается ветка, а во втором — в букетах цветов, словно седина, начинают проскальзывать желтые и красные листья. При таком положении дел язык цветов — не то чтобы единственно возможный, но, вероятно, самый емкий («Маки»).
Впрочем, иногда ситуация как бы переворачивается — Вселенная оказывается внутри, она недосягаема и только едва-едва угадывается по мерцанию в вечерних окнах — угадывается, впрочем, во всем своем великолепии, отчего становится особенно грустно. Потому что здесь, снаружи, — летние сумерки, молодежь, гитары, а там, внутри, — только свет («Усадьба Лизогуба вечером»).
Оксана ЛАМОНОВА
Газета "День" №62, четверг, 5 апреля 2001
95-річчю
Майстра присвячується
Починаючи писати нарис про творчість відомого київського живописця Григорія Семеновича Мінського я декілька раз відкладав ручку, знову і знову вдивлявся в роботи майстра із моєї колекції, котрий раз переглядав репродукцїї його творів, що назбирались у мене за не один десяток років. Я намагався зрозуміти ту притягальність його картин, етюдів, малюнків, чому вони так довго не "відпускають” від себе. Я жалкував, що не познайомився з ним раніше, хоча, напевно, мав для цього всі можливості, проживаючи в одному з ним місті, та на заваді весь час вставала всюдисуща життєва суєта. Зрозумів, що краще пізно, ніж ніколи, маю віддати шану йому як Митцю і Творцю прекрасного, його великому непересічному таланту і мудрості його років. В думках співвідносив його доробок з тією епохою, яка припала на майже сторічний життєвий і шестидесятип’ятилітній творчий шлях митця. Переконаний, що живопис Григорія Мінського мало що має спільного з соціалістичним реалізмом, який царював на ниві українського мистецтва середини та другої половини ХХ століття, і яким була пройнята значна кількість творів тогочасних митців, його колег. Основи творчого метода майстра закладались на зовсім іншому підгрунті – кращих традиціях українського і російського реалістичного живопису кінця ХІХ – початку ХХ століття. Цим життєдайним духом класичного реалізму пройняті всі його твори , як у історичному і побутовому жанрах , так і в пейзажі і натюрморті.
Спочатку неабиякий вплив на формування здібностей майбутнього живописця виявила творча атмосфера його родини, в якій він народився в досить далекому від нас 1912 році. Батько – Семен Соломонович – був відомим одеським художником – портретистом, працював також і в побутовому жанрі. Він закінчив Одеське художнє училище, де навчався у видатних живописців - засновників Товариства південно-російських художників К.К.Костанді і Г.О.Ладиженського, а його сокурсниками були в майбутньому визначні майстри пензля І.І.Бродський і Т.Б.Фраєрман. Семен Соломонович всіляко заохочував схильність свого сина Григорія до малювання, надав йому перші уроки живописної грамотності, вітав його рішення на вступ в 1932 році до Дніпропетровського художнього технікуму .
В той час в технікумі останні свої роки викладав чудовий педагог Михайло Микитович Панін – учень І.Ю.Рєпіна. У нього Григорій провчився два роки, і коли старий художник залишив викладання, був змушений з невеликою групою студентів переїхати до Одеси, пройти конкурсний відбір і поступити в 1932 році на другий курс Одеського художнього інституту. Поталанило з учителями: почав займатися в майстерні професора Павла Гавриловича Волокидіна, а також вчитися у Олексія Олексійовича Шовкуненка, який також тоді працював в інституті. Саме ці видатні метри, вихованці і носії традицій Одеської живописної школи, а також кращих реалістичних досягнень російської школи живопису (обидва вчились свого часу в Петербурзькій академії мистецтв) визначили творчу долю і подальший шлях у мистецтві Григорія Мінського.
В методі викладання П.Г.Волокидіна сувора систематична школа поєднувалась з творчими завданнями. Він ніколи не дозволяв своїм студентам копіювати натуру, а вимагав сприймати її через своє "я". Професор Волокидін виховував у своїх студентів творчу самостійність. Він ніколи не брав, як згадує Григорій Семенович, з рук студента пензля або олівця, щоб відтворити найбільш складне в учбовому етюді чи малюнку. Авторитет П.Г.Волокидіна був беззаперечний, але в той же час поєднувався з демократичністю, бо в кожному із своїх учнів він вбачав колегу по творчості. Г.С.Мінський вважає, що він багато чому завдячує навчанню у П.Г.Волокидіна, насамперед за надтонке відчуття кольору і вражаючу пластичність при відтворенні натури.
Одеський період навчання у О.О.Шовкуненка запам‘ятався Г.С.Мінському тим, що Олексій Олексійович намагався виробити у своїх студентів широкий кругозір на мистецькі проблеми, зробити їх більш ерудованими з питань історії світового і вітчизняного живопису, наголошуючи при цьому на реалістичному відображенні оточуючого. Робив він це грунтовно і переконливо, організовував творчі поїздки в Ленінград до Ермітажу і Російського музею, в Москву до Третьяковської галереї і Музею образотворчих мистецтв імені О.С.Пушкіна .
В 1936 році в зв‘язку з реорганізацією системи художньої освіти (Одеський художній інститут був реорганізований в художнє училище) Григорій Мінський їде в Київ продовжувати навчання в майстерні професора О.О.Шовкуненка (О.О.Шовкуненко був запрошений на посаду керівника майстерні живопису Київського художнього інституту в тому ж 1936 році). В пам‘яті Григорія Семеновича збереглися спогади про учбові пленери з О.О.Шовкуненком в ботанічному саду і подорожі на пароплаві по Дніпру, цікаві, змістовні бесіди про мистецтво у Олексія Олексійовича удома, куди він запросто запрошував своїх студентів.
У червні 1941 року Григорій Мінський - дипломник Київського державного художнього інституту. Разом зі своїм учителем – професором О.О.Шовкуненком - обрав тему дипломної роботи "Тарас Шевченко на Україні". Залишилося захистити диплом, і він – кваліфікований художник. Але на заваді встала війна, яка відсунула омріяну мету на довгих шість років. В перші дні війни Григорій Мінський добровольцем йде на фронт, не скориставшись наданою йому відсрочкою на підготовку і захист диплома. В складі Першої і Восьмої повітряних армій Г.Мінський приймав участь в обороні Сталінграда, в боях за визволення України і Білорусії. У недовгі перерви між боями він робить замальовки і етюди для свого майбутнього диплома і картин на військову тематику, малює льотчиків, медсестер, бійців. Усю війну Г.Мінський пройшов рядовим, хіміком-стрільцем, а Перемогу зустрів в Кенігсберзі .
Наприкінці 1944 року, коли Перемога над фашизмом була вже на горизонті, його як художника залучили до творчої групи, куди входили також журналісти, письменники, кінооператори, фотографи, для написання бойового шляху Першої і Восьмої повітряних армій. Там Григорій Мінський написав свої картини "Сталінградська битва" (разом з Федором Деряжним), "Бойовий день полку", "До Берліна недалеко", "Виступ політрука". Місцезнаходження їх невідомо автору, але з чорнобілої фотографії одної із них видно, як чудово художник передав без зайвої патетики дух героїчного і, разом з тим, трагічного часу. До жанрової військової картини він буде звертатись і в майбутньому, тема ця близька йому, він вистраждав її за тяжкі роки війни. По закінченні Великої Вітчизняної війни Г.Мінський в німецькому містечку Растенбурзі продовжував працювати над виконанням поставленого командуванням завдання, і тільки в 1946 році демобілізувався і повернувся до перерваної війною роботи над дипломом. Правда, замість запланованої до війни дипломної картини "Тарас Шевченко на Україні" нею стала інша. Під керівництвом свого вчителя академіка живопису О.О.Шовкуненка він виконує і з успіхом захищає дипломну роботу " З Великої землі", де був зображений партизанський табір в момент прибуття туди літака По-2, що доставив зброю, медикаменти, пошту. Цей твір цінен й тим, що автор був безпосереднім учасником події, його враження, щирі і правдиві, лягли в основу картини. Г.С.Мінському присудили звання художника станкового живопису, в 1956 році прийняли до лав Спілки художників СРСР.
По закінченні інституту Г.Мінський деякий час працював в одному з київських шкіл-інтернатів, де викладав образотворче мистецтво, організував дитячу художню студію. Цей період його життя знайшов відображення в творах. "Урок праці", "Запізнилися", "Ранок в інтернаті", "Улюблений урок" - серія теплих, зворушливих картин про дітей з любов‘ю до них, без жодних ознак нав‘язування глядачеві ідеологічних установок .
Періодично художник повертається до теми Великої Вітчизняної війни, в 1953 році з‘являється перший варіант відомої картини "Травень 1945 року", в 1974 році - "На фронтовому полустанку", в 1983 році - головний варіант "Травень 1945 року". Без перебільшення, "Травень 1945 року" - вершина жанрового живопису Г.С.Мінського і належить, на мій погляд, до кращих досягнень українського живопису в історичному військовому жанрі другої половини ХХ століття. Цей твір яскраво виражає філософську ідею всієй творчості митця, ось як він сам розповідає про нього: "На війні я нібито побачив світ з іншого боку. Війна навчила мене любити життя. Я розгледів весну скрізь жорстокість, вогонь та кров. Тому на моєму полотні не переможений ворог, не людина з автоматом, а молода дівчина-боєць зі скрипкою в руках.. Якщо ви звернули увагу, на всіх моїх картинах - радість життя. Я намагаюсь задіти ту струну душі, яка приносить радість та щастя". Полотно "Травень 1945 року" мало великий успіх, один із перших варіантів знаходиться в одній з галерей Франції.
В творчому доробку Г.С.Мінського відсутні так звані парадні і "датські" (написані до урочистих дат) картини, офіційні портрети. Можливо, це зіграло свою роль у тому, що художник за довге і яскраве творче життя не був удостоєний почесних звань, хоча вже давно знаходиться на найвищому рівні майстерності. Найулюбленіший його жанр – пейзаж. Майстер плідно працює як в традиційному для нього ландшафтному пейзажі, так і в міському і промисловому. Географія пейзажних робіт неосяжна, на картинах Г.С.Мінського майже вся Україна, але усе ж таки більше художника приваблюють тихі, затишні місця на Київщині і біля Седнева на Черніговщині. За досягнення у пейзажному живопису Г.С.Мінський в 1973 році був відзначений пам‘ятним знаком меморіалу А.І.Куїнджі.
Пейзажний живопис Г.С.Мінського являє собою своєрідний синтез творчих концепцій його видатних учителів - П.Г.Волокидіна і О.О.Шовкуненка. Але талановитий учень не тільки підтримав їх кращі досягнення у цьому жанрі, а й розвинув їх, вніс свій вклад у розвиток українського пейзажу другої половини ХХ століття. Усі пейзажні твори Г.С.Мінського відзначаються тонкою структурною організацією, гармонійною взаємодією форми, кольору і фактури. Розташування окремих елементів форми на площині полотна і їх обрисів породжують ритм, який підсилюють майстерно відтворені кольорові сполучення. Мазок пензля, то широкий, то тонкий і вібруючий, створює фактуру, яка вносить певний акцент в необхідному місці. В одному випадку провідну роль в утворенні ритмики відіграє форма ("Затишок. Остер", 1949 р., "Соняшники", 1962 р., "Виноградники", 1974 р., "Весняна сюїта", 1980 р., "Повінь", 1981 р.), в інших - колір ("Осінь в Седневі", 1966 р., "Вечір", 1972 р.). Характерною ознакою є відсутність у палітрі майстра чорної фарби. Роботи художника за рахунок створюємої їм на площині ритмики надзвичайно музикальні: вони або "дзвенять", або з них л‘ється тиха мелодія. Як вважає викладач Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського Д.П.Титенко, структурна організація ландшафтних пейзажів Г.С.Мінського споріднена з часовою організацією - ритмом і фразуванням - у музиці пізднього неокласицизму ХХ століття композиторів Ф.Пуленка, М.Дюруфле і М.Равеля, для творів яких характерний неметричний (синкопований) ритм з підкресленням певних елементів для підсилення сприйняття музичних образів. А в промислових пейзажах Г.С.Мінського відчувається взаємозв‘язок з музикою І.Стравинського з її характерною асиметричною ритмикою ("Ранок Дніпродзержинська", 1950 р., "У ливарному цеху", 1970 р.). Натюрмортам майстра також властива музикальність, в більшій мірі в них головну роль в утворенні ритму виконує колір ("Весняні квіти", 1964 р., "Осінній натюрморт", 1976 р., "Квіти до Дня Перемоги", 2005 р.).
На протязі багаторічної творчої діяльності Г.С.Мінський був учасником численних виставок, його картини експонувались в Україні і за ії межами: в Росії, Греції, Італії, Канаді, США, Фінляндії, Франції, Японії. В 1998 році з успіхом пройшла персональна виставка митця в Національному художньому музеї України, на якій було представлено 65 робіт.
13 квітня цього року Григорію Семеновичу виповнилося 95 років, довгий час поруч з ним його Ангел-охоронець дружина Сара Норбертівна, завжди готова підтримати дружня родина - дочка Марина, теж відомий художник, зять Михайло і онук Дмитро, який тільки починає свій шлях у мистецтві. Попри свій поважний вік Григорій Семенович Мінський сповнений оптимізму і нових творчих задумів, адже не мислить свого життя без живопису. Показуючи мені нещодавно в майстерні ще незавершений чудовий зимовий краєвид каже: "Треба працювати".
В‘ячеслав Демченко
Мистецтвознавець, колекціонер
Каталог 2007
ПАТРІАРХ УКРАЇНСЬКОГО ЖИВОПИСУ
Виповнилося 95 років чудовому київському художнику, патріархові українського живопису Григорію Семеновичу Мінському. За своє довге, насичене різноманітними подіями життя, він багато чого передбачив і багато створив. Народився 13 квітня 1912 р. в Одесі, де його батько Семен Соломонович Мінський, відомий в місті художник, прищепив своєму синові любов до прекрасного. В Одесі ж Григорій Мінський навчався три роки в місцевому художньому інституті (1936-38рр.) під керівництвом класиків українського живопису – професорів Павла Олексійовича Волокидіна та Олексія Олексійовича Шовкуненка.
В 1936 р., коли Одеський Художній інститут було реорганізовано в художнє училище, а О. О. Шовкуненка запрошено на посаду керівника майстерні живопису Київського художнього інституту, юний митець також їде до Києва, продовжуючи там своє навчання під керівництвом Олексія Олексійовича.
Молодість Григорія Семеновича була обпалена полум’ям Другої світової війни. В грізному 1941-му, маючи 29 літ і вже працюючи над дипломним твором «Шевченко на Україні», митець добровольцем пішов на фронт, рядовим воював з фашистами у складі Першої та Восьмої повітряних армій. Побував у горнилі запеклих боїв, обороняв Сталінград, звільняв Білорусію ї Україну, брав Кенігсберг. Між боями робив фронтові зарисовки. Нагороджений орденом Червоної зірки та Великої Вітчизняної війни, численними медалями. Після війни, демобілізувавшись у 1946 р., продовжив професійну освіту в Київському державному художньому інституті під керівництвом свого незабутнього вчителя Олексія Шовкуненка. Дипломну роботу – картину «З Великої землі» захистив у 1947 р. На той час не мав ні житла, ні майстерні, але не падав духом, а плідно працював. Вів художню студію при школі інтернаті, передавав дітям-сиротам свій життєвий досвід та вчив шанувати прекрасне. Як він сам висловився – «Війна навчила мене любити життя…»
З того часу плідно і натхненно працює як живописець, міцно і послідовно стоячи на позиціях реалістичного мистецтва класичної академічної школи. З 1949 р. активний учасник республіканських та всесоюзних виставок, а з 1975 – з творчістю майстра знайомляться шанувальники мистецтв Японії, Франції, Греції, Італії, Канади, Фінляндії, США. З 1956 р. Григорій Мінський стає членом Спілки Художників СРСР, а зі здобуття Україною державної незалежності – Національної спілки художників України.
В 1998 р. відбулася персональна виставка Мінського в Національному художньому музеї в столиці України (65 полотен), де глядачі мали змогу милуватися кращими творами майстра, які освітлювали різні періоди його творчості.
Картини зберігаються в музеях Києва, Львова, у Воронцовському палаці м. Алупки, у збірці Міністерства культури і туризму України. Багато творів митця знаходяться у приватних збірках Італії, Франції, Греції, Росії, ну і звичайно – України.
Майстер пише історичні та побутові картини, портрети, натюрморти. Створив багато творів на військову та фронтову тематику. Окреме місце займає пейзаж, ледь чи не найулюбленіший жанр художника. Григорій Семенович тонко відчуває життя природи, з великою майстерністю передаючи на полотні краєвиди Київщини, Чернігівщини, Карпат, Причорномор’я (особливо рідної Одеси), Криму.
За полотно «Каміння на узбережжі» художник в 1973 р. отримав престижну іменну медаль імені Архипа Куїнджі від Міжнародного фонду, названого в честь видатного пейзажиста.
У свої поважні літа майстер плідно й натхненно працює, створюючи все нові полотна, наповнені динамікою світла, свіжістю кольорів, ліризмом і поетичністю світосприйняття.
Мистецьку естафету від батька і дідуся, перейняла донька Григорія Семеновича – Марина Григорівна Лельчук –Мінська та її син Дмитро Лельчук. Мати і син є відомими художниками - живописцями, членами Національної спілки художників України, які в своїй творчості продовжують і розвивають мистецькі традиції родини Мінських.
Станіслав Бушак,
мистецтвознавець
