Минская - Лельчук Марина Григорьевна. Окончила Национальную академию искусств. Член Союза Художников СССР с 1982 года. Участница многих национальных и зарубежных выставок. Персональная выставка в зале Союза Художников в 2002 году. Работы хранятся и экспонируются во многих музеях и частных коллекциях.
Журнал "Художники України"
№ 34(114) 2007
На персональній виставці відомого українського художника Григорія Семеновича Мінського, що відбулася з нагоди 95-річчя Майстра на початку листопада в галереї київської СХ України "Мистець" досить приємною несподіванкою була присутність творів ще двох представників з його талановитої родини: дочки Марини Григорівни Лельчук-Мінської і онука Дмитра Михайловича Лельчука. Концепція виставки була задумана, очевидно так, щоб продемонструвати окрім власне робіт визнаного Майстра, динаміку творчого розвитку його нащадків, тобто загальний погляд в цілому на всю династію мистців. Але, на жаль, реалізувати це повністю, як на мене, не вдалося, мали місце явні організаційні прорахунку і на заваді, перш за все, стала недостатня для цього цікавого проекту виставкова площа і, як наслідок, певна розбалансованість експозиції. І якщо камерні картини і етюди Г.С.Мінського на загальному фоні сприймались дзвінко, в повний голос і мали великий успіх у шанувальників живопису, то творчість М.Г.Лельчук-Мінської була представлена лише декількома роботами і незаслужено опинилась дещо в тіні творів її батька. Я вже не згадую про три і, мабуть, не самі кращі картини Д.М.Лельчука, які на угоду тій же самій тисняві вимушено були вибрані з його творчого наробку і не дали можливість отримати більш відчутну уяву про мистецький потенціал молодого художника в четвертому поколінні.
Розповівши про знаменну мистецьку подію моєму доброму знайомому 85-річному відомому київському художнику М.Ф.Гантману і поділившись з ним своїми враженнями, я у відповідь почув досить обґрунтовану думку, що М.Г.Лельчук-Мінська суттєво розвинула свої живописні прагнення на основі досягнень батька, а в окремих жанрах, зокрема в портретному і, особливо, в натюрморті, перевершила їх. "Так і повинно бути, діти в творчому плані повинні бути ніяк не гіршими за своїх батьків, і постійно прагнути стати кращими за них" - філософські додав Мойсей Файбович. У багатьох на пам'яті чудова персональна виставка Марини Лельчук-Мінської у тій же галереї "Мистець" в березні-квітні 2001 року, коли творче надбання художниці було представлено набагато ширше і глибше в усіх напрямках малярства, де вона працює. На превеликий жаль, після тієї персональної виставки так і не з'явився довгоочікуваний каталог її творів і це, безумовно, не закріпило в інформаційному просторі успіх експозиції, не сприяло подальшій популяризації її творчості, ознайомленні з нею широкого загалу поціновувачів і колекціонерів живопису, мистецтвознавців. Саме й тому метою нашої публікації є усунення недостатньої обізнаності з біографією і мистецьким життям М.Г.Лельчук-Мінської, намір зробити вперше аналіз її творчості, тим більше, що місткиня недавно відзначила свій 60-річний ювілей і 35-ліття з початку діяльності в царині живопису. Не буде перебільшенням спочатку відмітити, що формування Марини Лельчук-Мінської, як майбутньої майстрині пензля почалося ще в дитячі роки. Вона часто спостерігала як малював олівцем чи писав олією за мольбертом батько, а це були ті часи, коли у Григорія Семеновича ще не було майстерні і він працював вдома, і дівчинка майже постійно перебувала в атмосфері його творчих пошуків. Приходили художники, колеги і друзі батька, безперервно велися розмови, диспути і дискусії по питанням живопису, та й взагалі про мистецтво. А почалось все, як згадує Григорій Семенович, зі звичайних шаржів на його гостей, в яких мала Маринка досить точно схоплювала і передавала основні характерні їх риси. Любила малювати свого діда Семена Соломоновича Мінського, в минулому одеського художника-портретиста, який на зламі ХІХ-ХХ століть навчався у видатних майстрів живопису К.К. Костанді і Г.О.Ладиженського. І саме в цих невеличких шаржах, начерках і замальовках помітив й відчув Григорій Семенович хист і здібності своєї маленької доньки, її потяг до мистецтва, а я в свою чергу, висловлю припущення, що, можливо вже на генетичному рівні був запрограмований майбутній фах М.Г.Лельчук-Мінської. У розмові зі мною Григорій Семенович відверто зазначив, що якби він не побачив перших, хоча ще і невпевнених, проявів таланту, він не докладав надалі зусиль на розкриття художнього дару Марини, бо на його думку, нічого доброго з того, що робиться насильно, проти волі самої людини, не виходить, навіть якщо це і стосується добрих намірів відносно майбутнього дочки. У 1958-у році Марина Мінська після старанної підготовки поступила до Київської середньої художньої школи, в якій навчалась у талановитих художників-педагогів С.В.Бондаренко, О.А.Бабкової, Г.В.Киянченка, а її однокласниками були відомі в майбутньому майстри пензля Н.В.Болдирєва, О.П.Сльота, В.О.Будников. Результати її наполегливого навчання по набуттю основ художньої грамотності позитивно оцінив видатний український художник, професор Карпо Дем'янович Трохименко, переглядаючи учнівські роботи Марини. В1965 році дівчина закінчила КСХШ і отримала рекомендацію на вступ до Київського художнього інституту. її випускна робота звалась "Збір яблук", і за спогадами матері майбутньої художниці С.Н.Мінської, яка була свідком події, була відмічена Тетяною Нилівною Яблонською, коли визначна майстриня українського живопису на пленері у Седнєві побачила цю роботу юної художниці в процесі її створення в старому лизогубовському яблуневому саду і, уважно оглянувши, схвально відгукнулась щодо техніки її виконання.
Роки навчання у Київському художньому інституті (1966-1971) запам'ятались Марині Мінській як період інтенсивного набуття знань і живописної майстерності у визнаних майстрів українського живопису, досить різних за мистецькими вподобаннями і методами викладання - професорів О.І.Сиротенка і М.І.Хмелька, А.О.Пламеницького, О.Д.Ба- санця, В.Г.Виродової-Готьє, В.І.Сингаївського, В.С.Болдирєва. І кожен з цих чудових художників-педагогів передав здібній студентці якусь окрему частину свого творчого арсеналу. Як вважає сама М.Лельчук-Мінська, багато чого, наприклад у малюнку, вона запозичила у О.І.Сиротенка, у композиції - у М.І.Хмелька і В.Г.Виродової-Готьє, у вирішенні колірних і пластичних завдань - у А.О.Пламеницького, О.Д.Басанця, і В.І.Сингаївського, в тематиці - у В.Г.Виродової-Готьє. З особливою вдячністю згадує Т.Н.Яблонську, яка завжди знаходила час, щоб подивитись на її роботи,дати цінні поради, а одного разу, переглянув етюди Марини, які вона виконала на навчальному пленері у карпатському Яблуневі, з похвалою зазначила, що по композиції вони являють собою завершені твори. В студентську пору, в 1968 році, почалась і виставкова діяльність М.Лельчук-Мінської, вона вперше представила свій твір на республіканську художню виставку. А навчання в КХІ завершилось успішним захистом дипломної роботи "Поштарки", що і донині сприймається як одно із досягнень художниці в тематичному жанрі. Після закінчення КХІ М.Лельчук-Мінська деякий час працювала в Художньому фонді УРСР, виконувала державні замовлення, в складі творчих груп їздила на пленери в Седнів, Гурзуф, Очаків, Сеніж, Палангу, приймала активну участь у всесоюзних, республіканських і регіональних виставках. В1982 році вступила до лав Спілки художників СРСР. З 80-х років її творами почали цікавитись за кордоном, так вони опинились в галереях Великобританії, Франції, Італії, Німеччини, Японії, в приватних зарубіжних збірках. Є вони і в фондах Міністерства культури України і Дирекції художніх виставок, а також у українських колекціонерів.
Поступово склалися і жанрові уподобання художниці: тематичні композиції, натюрморт, міський і ландшафтний пейзаж, портрет. На різних етапах її творчого життя на перший план висувався той чи інший жанр. В 70-80-ті роки, безумовно дематичні композиції ("На току", "Будівництво Канівської ГЕС", "Цирк"), міський пейзаж ("На Брест-Литовському проспекті", "На заводському
стадіоні"). З кінця 80-х-початку 90-х років все більшу увагу місткиня приділяє натюрморту. За роки, що сплинули, цей жанр у її творчому наробку пройшов значну еволюцію по шляху ускладнення, більш глибокої виразності і естетичності. Якщо для 70-х-середини 80-х років були характерні невеликі, лаконічні, і в той же час вишукані натюрморти, то починаючи з кінця 80-х років М.Лельчук-Мінська створює цілі "квіткові системи", які набувають епічного забарвлення, наприклад, як "Лісовий натюрморт. Пуща-Водиця" (1988 р.), "Польові квіти" (1989 р.). До того ж натюрморт поєднується з ландшафтним пейзажем, чим ще більше підсилюється його епічність і емоційний вплив на глядача. На мою думку, концепцію створення таких чудових картин Марина Григорівна запозичила у батька, але відчутно розвинула її. Є у Г.С.Мінського окремі твори, де сполучується натюрморт з пейзажем, але, як на мене, вони все-таки камерні і не мають потужного епічного звучання. Більш того, висловлю припущення, що після чарівних квіткових натюрмортів на фоні чудової кримської природи світлої пам'яті В.П.Цвєткової в українському малярстві на сьогоднішній день немає художника, який би писав такі проникливі, потужні, складні і вишукані квіткові натюрморти, як це вдається М.Лельчук-Мінській. Та й Валентині Петрівні Цвєтковій сам Господь допоміг, створивши живописні кримські гори і море, на фоні яких вона розміщувала в своїх картинах розкішні південні квіти, а також і екзотичні квітучі рослини: гліцинію, айву, японську вишню. А от витворити подібне північніше, використовуючи ботанічне різноманіття наших широт, вважаю, є дещо складніше. І не даремно великий майстер пензля Сергій Федорович Шишко, у творчості якого був присутній натюрморт, в свій час цікавився здобутками М.Лельчук-Мінської у цьому жанрі.
Спілкуючись з М.Лельчук-Мінською, поринаючи у світ її творів, постійно переконуєшся в її високих творчих можливостях. Приходиш до висновку, що у живописі для неї немає неможливого, їй під силу майже все, вона однаково може проявитись на найвищому рівні художньої виразності у різних жанрах, навіть у тих, що не є для неї типовими. Як, наприклад, у морському пейзажі. Недаремно досвідченим фахівцям мистецтвознавцям з Феодосійської картинної галереї ім. І.Айвазовського в свій час так сподобались дві її "марини", що їх придбали до експозиції цього поважного і престижного музею. В техніці майстриня перевагу віддає олійним фарбам, працює виключно в реалістичній манері, але її картини, незважаючи на легкість сприйняття і лаконізм, як правило, несуть в собі більш глибинний підтекст, по аналогії з айсбергом, коли над водою все видно і доступно, а під
поверхнею криються несподіванки, які ще потрібно виявити. В творчості М.Лельчук- Мінської подібними до частин айсберга виступають, з одного боку, зовнішньо видимий світ, що сприймається цілісно, без ускладнень і, з іншого боку, непомічений з першого погляду латентний внутрішній світ почуттів, емоцій, думок автора, в який можна потрапити лише поступово, через окремі прикмети і деталі зображення, ретельно проводячи повторний перегляд. На мою думку, живопис М.Лельчук-Мінської являє собою реалізм з глибоким психологічним підґрунтям, майже на межі підсвідомості, бо саме нею, припускаю, інтуїтивно керується майстриня, відображаючи і утворюючи на площині полотна оточуючий її навколишній світ таким, яким вона сприймає його і, одночасно, яким би хотіла бачити і навіть жити в ньому. Без перебільшення, це найвищий рівень реалістичної майстерності, сучасний стан і розвиток традиції, яку ще в кінці XIX століття започаткували видатні вітчизняні художники К.К.Костанді і С.І.Світославський, а в XX столітті активно і плідно розробляла Т.Н.Яблонська. В наш час її носієм і продовжувачем серед когорти справжніх майстрів є і М.Лельчук-Мінська. В основі цієї традиції - життєстверджуючі гуманістичні принципи, почуття внутрішньої свободи і справедливості, прагнення до гармонії в бурхливому і постійно мінливому нашому світі. Безперечно, в картинах місткині відчуваються оптимізм, ліричність, навіть поетичність, як зазначається короткому коментарі-огляді з її персональної виставки 2001 року [1]. Але це лише окремі прояви, вірніше властивості гармонійної організації внутрішньої структури її творів, досягнутої у результаті постійних, безперервних пошуків по відтворенню своєї власної концепції світосприйняття. Як приклад можна навести досить вдале і характерне полотно 1978 року "Зимове вікно". Його важко віднести до якогось певного визначеного жанру, бо в ньому присутні і міський пейзаж, і тематичний мотив, а також елементи інтер'єру і, навіть, натюрморту у вигляді дитячої книжки, пелюстки і гілочки дерева у склянці з водою на підвіконні. Такий собі стохастичний набір об'єктів матеріального світу. Але всі вони утворюють не якусь какофонію, а цілісну картину, більш того, напрочуд гармонійну. В центрі композиції М.Лельчук-Мінська помістила молоду жінку з дитячою коляскою, за її словами, саму себе на прогулянці з її маленьким сином. Саме такою вона тоді вбачала себе (чи, можливо, хотіла бачити), а також уявляла свої сподівання, прагнення і тривоги. І вікно у картині сприймається не лише як фізично відчутний бар'єр між інтер'єром і екстер'єром, але, в більш широкому значенні, умовно відокремлює її внутрішній суб'єктивний світ від зовнішнього об'єктивного. Окремі ж предмети, як то дитяча пелюстка, книжка, або гілочка, що розпустилась зеленим листям на тлі холодного зимового вікна, відображають різноманітний спектр почуттів художниці. В кінцевому підсумку, від споглядання цієї картини залишається відчуття комфорту, затишку, мабуть, не в останню чергу, за рахунок гармонійного поєднання на площині полотна цих двох світів. Був свідком випадку, коли до мене завітав один знайомий колекціонер в не дуже доброму гуморі. Я йому на розраду показав декілька своїх нових поповнень моєї збірки, в тому числі і вишуканий "Натюрморт з весняними квітами" М.Лельчук-Мінської. Сам був здивований, коли утихомирення і спокій, почуття краси і гармонії перейшли з невеликої картини на мого гостя, він якось притих, немов би зачарувався,а вже пішов від мене в значно кращому настрої. Майстриня перебуває в постійному творчому пошуку. Останні роботи написані в дещо нехарактерному для неї експресивному стилі, почуваєш її прагнення вихопити мить із безперервного калейдоскопу життя і, разом з тим, одночасно показати його стрімкий невпинний рух. В цих творах вона впритул наближається до "шагалівського" розуміння вічного і плинного ("Камелія", "Лебедине озеро", "Баядерка"). Впевнений, що попереду у Марини Лельчук-Мінської ще багато творчих злетів і переконаний, що вона, як і до цього дня, завжди буде на боці Світла і Добра.
В'ячеслав Демченко Мистецтвознавець, колекціонер